Суспільно-політичне життя і національний рух

Наприкінці ХVІІІ ст. нащадки козацької старшини та пов’язані з ними представники української еліти: Василь Капніст, Іван Котляревський, Яків Маркович, Василь Полетика, Андрій Чепа та ін. започаткували добу національного відродження у Наддніпрянській Україні.

Так, В.Капніст у 1783 р. написав “Оду на рабство”, у якій засуджував запровадження кріпосницьких порядків в Україні. У 1791 р. він здійснив таємну подорож до Берліна, де намагався схилити пруський уряд до захисту українців від “московської тиранії”.

І.Котляревський вславився знаменитою “Енеїдою” (1798 р.), згодом, під час походу Наполеона у Росію, брав активну участь у відновленні козацьких полків; тоді в Україні, практично без допомоги уряду було сформовано 15 кінних полків.

Наприкінці ХVІІІ ст. у Новгороді-Сіверському виник гурток українських автономістів. Саме звідси вийшла знаменита “Історія Русів” – найвизначніша пам’ятка українського автономістського руху. Спочатку вона поширювалася у рукописних варіантах, а у 1846 р. була опублікована у Москві відомим славістом Осипом Бодянським.

Пожвавленню суспільно-політичного життя сприяло створення перших університетів. Найдавнішим на українських землях був Львівський, що започаткував свою діяльність ще у 1661 р., а у 1784 р. отримав офіційне підтвердження свого статусу від австрійського цісаря. У Наддніпрянській Україні перші університети з’явилися у Харкові (1805 р., організатор – Василь Каразин) та у Києві (1834 р., перший ректор – Михайло Максимович). Саме тут концентрувалися головні сили національного відродження та здобули наукове визнання основні його складові частини: мова, етнографія, історія.

У створенні та поширенні української літературної мови необхідно згадати творчість І.Котляревського, Т.Шевченка (у 1840 р. вийшов його знаменитий “Кобзар”), Г.Квітки-Основ’яненка, Є.Гребінки та ін.

Також у Галичині з’явилися перші граматики руської (української) мови І.Могильницького (1822), Й.Лозинського (1833), Й.Левицького (1834) та ін. У 1830-х рр. у Львові виник гурток “Руська трійця” (Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Іван Вагилевич), що у 1837 р. видали альманах “Русалка Дністрова”.



Серед видань з етнографії з’явилися описи весільних обрядів Г.Калиновського, Й.Лозинського та ін. У 1819 р. граф М.Цертелєв у Петербурзі видав першу збірку українських історичних дум, а у 1827 р. М.Максимович у Москві – першу збірку українських народних пісень (доповнені перевидання у Москві та Києві у 1834 і 1849 рр.). Протягом 1833-1838 рр. І.Срезневський у Харкові видав 6 випусків збірника “Запорожская старина”.

Історичні дослідження були представлені, крім публіцистичної “Історії Русів”, такими працями, як “Записки о Малороссии” Якова Марковича (1798), История Малой России” Дмитра Бантиш-Каменського (1822), “История Малороссии “ О.Мартоса, “История Малороссии” у 5 томах Миколи Марковича (1842-1843) та ін.

Розгорнулася велика археографічна діяльність з виявлення і опрацювання історичних документів. В археографічній комісії, що була заснована у 1843 р. при Київському університеті, протягом деякого періоду працював як художник Т.Шевченко.

Масонський і декабристський рух. Криза феодальної системи господарства,посилення соціального та національного гніту, вплив прогресивних ідей Західної Європи привели до появи різноманітних суспільно-політичних і громадських організацій, які шукали шляхи гармонізації суспільного життя, розв'язання назрілих соціально-економічних проблем.

У Наддніпрянщині протягом першої половини XIX ст. відбулося пожвавлення суспільно-політичних рухів і настроїв, що знайшли своє відображення у таємних спілках, організаціях та повстаннях. На початку XIX ст. в Україні діяли таємні масонські ложі. У 1818 р. у Полтаві було засновано ложу “Любов до істини”, а в 1821 р. у Києві – “Малоросійське товариство”. Член полтавської ложі В.Лукашевич пропагував ідею відокремлення України від Росії, однак більшість членів масонської ложі не підтримала його. У 1826 р. В.Лукашевича було ув’язнено в Петропавлівський фортеці у Петербурзі, після цього він до кінця свого життя був під наглядом царської охранки.

Одним із найвідоміших став виступ декабристів у 1825 р. Центром таємної організації декабристів в Україні став Тульчин, де знаходився штаб армії. Тут у березні 1821 р. виникло “Південне товариство”, яке нараховувало близько 100 учасників. П.І.Пестель, один із керівників товариства, написав програму – “Руську правду”, яка передбачала повалення самодержавства й встановлення республіки; скасування кріпацтва й наділення селян землею без викупу; ліквідацію станів, введення політичних свобод і рівності усіх громадян; повну свободу торгівлі. Майбутня держава мала бути унітарною (неподільною), Україна мала входити до неї як окрема область. Отже, декабристами не передбачалось справедливого вирішення українського національного питання. Товариство свою програму збиралося здійснити шляхом військового перевороту, без участі народу.

Після виникнення у 1822 р. “Північного товариства” у Петербурзі, розпочалася спільна робота цих організацій. Тісні стосунки у “Південного товариства” були також із “Товариством об’єднаних слов’ян”, яке виникло у 1823 р. у Звягелі (суч. Новоград-Волинський) і нараховувало 60 членів на чолі з братами Борисовими. “Об’єднані слов’яни” у своїй програмі ставили за мету визво-лити всіх слов’ян і об'єднати їх у демократичну федерацію. Це мало відбутись в результаті військового повстання за участю народних мас.

Після поразки повстанців 14 грудня 1825 р. у Петербурзі і 3 січня 1826 р. Чернігівського полку на Київщині, декабристський рух було придушено. П’ятьох декабристів, зокрема керівників “Південного товариства” П.Пестеля, М.Бестужева-Рюміна і С.Муравйова-Апостола, було повішено. Сотні повстанців заслано до Сибіру і на Кавказ, де тривала війна з горцями. Причинами поразки декабристів були, насамперед, відсутність підтримки повстання з боку широких народних мас, нерішучість керівників повстання тощо.

Кирило-Мефодіївське братство. У 1846 р. у Києві виникла таємна організація української інтелігенції. Засновниками братства були історик Микола Костомаров, канцелярист Микола Гулак і студент Василь Білозерський. Братство нараховувало 12 членів, до нього входили Т.Шевченко, П.Куліш, Г.Андрузький, О.Навроцький, М. Савич та ін. Ще понад 90 осіб були близькими до товариства.

Програмні вимоги товариства були викладені у “Книзі буття українського народу” (“Закон Божий”) та у “Статуті слов’янсь-кого товариства св. Кирила і Мефодія”. Братство засуджувало самодержавство, виступало за ліквідацію кріпосництва, рівність громадян, республіканський устрій, соборність українських земель, розвиток української мови, літератури, освіти, культури. Цікавими були вимоги створення слов’янської федерації з центром у Києві.

У 1847 р. товариство було розгромлено, а його членів суворо покарано. Шевченка, зокрема, віддано у солдати на 10 років. Братство вперше розробило широку політичну програму українського національно-визвольного руху, стало основою створення усіх наступних організацій аж до подій української революції 1917 р.

Революційні події 1848–1849 рр.Під впливом революції у Європі (т. зв. “весна народів”) галицька інтелігенція для обстоювання прав українців створила першу політичну організацію – Головну Руську Радуна чолі з Г.Яхимовичем та М.Куземським, яка нараховувала 30 осіб. Головним завданням Рада вважала поділ Галичини на українську й польську частини та утвердження автономного устрою. Були організовані загони національної гвардіїтанародної самооборони; активно використовувалася трибуна австрійського парламенту, де галичани здобули 39 депутатських місць. У Львівському університеті відкрито першуукраїнську кафедру, засновано українське видавництво і друкарню, тоді ж з’явилася перша українська газета“Зоря Галицька”, скликано Собор руських вчених тощо. Головна Руська Рада була ліквідована у 1851 р., але результати її діяльності були значними.

Громади у Наддніпрянській Україні.В обох імперіях українське населення терпіло національний гніт. Українська мова ігнорувалася. Навчання в школах велося російською, німецькою, польською, угорською чи румунською мовами. Не приймалися до розгляду в установах будь-які заяви чи документи, писані українською мовою, замінювалися географічні назви. Особливо вперто і послідовно з українством боролася царська влада (закриття недільних шкіл (1862 р.); Валуєвський (1863 р.) та Емський(1876 р.) укази тощо).

Незважаючи на різні заборони, на Наддніпрянщині у 1860-1870-х рр. поширився громадівський рух української інтелігенції та патріотично налаштованого студентства. Перша українська громада виникла ще у 1859–1860 рр. у Санкт-Петербурзі (М.Костомаров, В.Білозерський, П.Куліш, Т.Шевченко та ін.), а на українських землях перша громада виникла на початку 60-х років у Києві. Члени її демократично-ліберального крила (В.Антонович, М.Драго-манов, П.Чубинськийта ін.) виступали за національно-культурну автономію України, сподіваючись, що цього можна досягти широкою просвітницькою діяльністю серед народу. Члени радикально-демократичного крила (В.Синьогуб, В.Пилипенко та ін.) стояли за народне повстання. Такі громади діяли майже в усіх великих містах Із наступом реакції у 1880-х роках громадівський рух занепадає, а центр визвольної боротьби з Наддніпрянщини переміщується на західноукраїнські землі.

Українські товариства і Просвіти у Галичині.Після конституційних реформ 1860–х рр. в Австро-Угорщині пожвавився громадсько-політичний рух, проводилася рішуча боротьба проти полонізації. У політичному житті визначились два напрямки: москвофіли й народовці. Москвофіли вважали Російську імперію своїм рятівником від поляків, вони прагнули повного злиття українців Галичини з росіянами, видавали газету “Слово”.

Народовці, протистоячи москвофілам, виступали за активні форми пробудження національної свідомості. У 1860-х рр. вони засновують у Галичині та на Буковині культурно-просвітницькі організації “Руська бесіда”,організовують читальні, бібліотеки, клуби, “народні доми”, театральні гуртки, проводять літературно-музичні вечори, видають науково-популярну та художню літературу тощо.

У 1868 р. у Львові було засноване перше товариство “Просвіта”; згодом такі товариства поширюють свою діяльність на всіх українських землях (у Наддніпрянській Україні – в основному з 1905 р.).

У 1873 р. на кошти меценатів із Наддніпрянщини у Львові започатковується літературне Товариство ім. Т.Шевченка;у 1892 р. воно було перетворене у Наукове товариство – НТШ, і діє, подібно до товариства “Просвіта”, до сьогоднішніх днів.

Виникнення політичних партій.Прихильники й послідовники ідей М.Драгоманова у Галичині (І.Франко, М.Павлик та ін.) у 1890 р. створили першу політичну організацію європейського зразка – Русько-українську радикальну партію (РУРП). Партія особливу увагу звертала на вирішення аграрного питання; для селян та інтелігенції видавала газети “Хлібороб”, “Громада”, а також брошури під загальною назвою “Радикальна тактика” (їх автором переважно був І.Франко). Партія мала програму, статут, реєстроване членство та проводила активну пропагандистську роботу по завоюванню національних і громадянських свобод.

Перша українська політична партія Наддніпрянщини виникає у 1900 р. у Харкові – Революційна українська партія (РУП). На початку ХХ ст. на хвилі наростання революційних подій виникло ще декілька, чисельно невеликих і слабких організаційно, українських партій: Народна українська партія (1902 р.), Українська соціал-демократична спілка (1904 р.), Українська демократична і Українська радикальна партії (1904 р.) та інші. З 1905 р. популярності набула Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), у якій працювали В.Винниченко, С.Петлюра, М.Порш та ін.

Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. особливої популярності в Україні за зразком європейських країн набув соціал-демократичний рух. Провідні українські діячі намагалися поєднувати радикальні гасла соціалістичних перетворень із вирішенням національного питання.

Перші вимоги самостійності України. Наприкінці ХІХ ст., в умовах переслідування українства у Російській імперії, центром українського політичного руху стала Галичина, що її називали “українським П’ємонтом”. У програмних вимогах західноукраїнських партій, у виступах і публікаціях політичних діячів у 90-х рр. були сформульовані вимоги політичної самостійності і державної незалежності українського народу та об’єднання західноукраїнських і наддніпрянських земель. Наприклад, відомий у Галичині політик і громадський діяч Юліан Бачинський у 1895 р. видав книгу “Ukraina irredenta” (“Україна уярмлена”), у якій переконливо аргументував необхідність політичної самостійності та соборності українських земель.

У Наддніпрянській Україні активним діячем самостійницького руху став юрист Микола Міхновський. У 1900 р. він опублікував у Львові як програму РУП брошуру “Самостійна Україна”.

Значні зрушення в українському питанні відбулися у ході російської революції 1905–1907 рр. Тоді у Наддніпрянській Україні були ліквідовані обмеження на вживання рідної мови; виникла україномовна преса (газета “Хлібороб”, журнали “Дзвін”, “Українська хата”, “Рідний край” та ін., всього понад 20 видань); розпочали діяльність понад 35 осередків “Просвіти”, у яких працювали М.Коцюбинський, Б.Грінченко, П.Мирний, Д.Яворницький та інші відомі представники української інтелігенції; виникли національно-культурні осередки та набрали сили українські політичні партії, серед яких найвпливовішою стала Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) і т. п. Вперше у Росії було здобуто досвід парламентської діяльності через українські громади, які функціонували у І–й та ІІ-й Державних думах і поставили на порядок денний питання про автономію України.

Створювалися ради робітничих депутатів (в Україні вперше - у Катеринославі) та профспілкові організації; розгортався кооперативний рух, виникали селянські спілки тощо.

Відбулося понад 60 збройних виступів в армії і на флоті(пов-стання на броненосці “Потьомкін” влітку 1905 р. в Одесі; у Севас-тополі під керівництвом П.Шмідтавосени 1905 р. тощо).

Після придушення революційних виступів демократичним діячам вдалося у 1908 р. заснувати Товариство українських поступовців (ТУП).

Царизм всіляко переслідував український рух. Реакційною в українському питанні була і позиція впливового у Росії Прем’єр-міністра і реформатора П.Столипіна. Щоб зняти з порядку денного актуальність українського “сепаратистського” руху, він навіть пропонував перенести столицю Росії у Київ. До речі, саме у Києві цей відомий російський діяч у 1911 р. був смертельно поранений агентом царської “охранки”; поховали Столипіна на території Києво-Печерської лаври. У 1914 р. у Росії було заборонено відзначити 100-річний ювілей від дня народження Т.Шевченка.

Натомість у Галичині активною була діяльність різних політичних, кооперативних, церковних, молодіжних спортивних та інших товариств і організацій (“Сокіл”, “Січ”, “Пласт”та ін.). Так, спортивне товариство “Сокіл” було засноване у Львові ще у 1894 р.; спортивне протипожежне товариство “Січ” – у 1900 р., дитяча молодіжна організація “Пласт” за зразком світового скаутського руху виникла у 1911 р. У 1913 р. була заснована стрілецька секція "Січі". Січовий рух став наслідком виховної та просвітницької діяльності українських партій, „Просвіт”, кооперативів, 15 українських гімназій і понад 3 тисяч українських народних шкіл (ці дані неможливо порівнювати зі становищем українства у підросійській Україні). Особливо великий вплив на відродження національної свідомості українців Галичини мала діяльність митрополита греко-католицької церкви А.Шептицького.


8385010633394260.html
8385138597540596.html
    PR.RU™